Ця історія не така ржачна,як ті що нижче.. та і, взагалі не ржачна. Просто з вами хочу поділитись, хто "лєнь читати" - спускайтесь нижче. Анонімно.
Нила я і страдала над розривом з своїм колишнім (до речі по причині його зради) з місяць. Вирішила відійти і поїхала з дідусем і бабусею в село на тиждень, тому що і бабусі треба було відпочити від аналізів, які вона нещодавно здавала в лікарні...
Сидимо ми сьогодні за столом, пташечки співають, вітерець, тепло але не жарко.. пахне вишнями.. краса..
Дідусь за нами, як кавалєр, ухажує, підходить до бабусі і так ніжно їй: "Красуня, Вам супчик наливати?". Вони разом майже 50 років. Він співає їй пісні, готує, приносить квіти. Я не знаю, як сказати їй ... що скоро вона не зможе вставати. Що метастази вже покривають більшу частину хребта. Що ноги не перестануть хворіти, що виписані кардіологом ліки не допоможуть від болю в грудях і постійної нестачі кисню, що знеболюючі й далі діятимуть все менш ефективно. Що це не вилікувати. Що вже занадто пізно. Що день за днем найближча мені людина буде вмирати у мене на очах. І в дідуся теж. Проте ми вирішили не подавати вигляду і просто зробити останні тижні її життя казковими. І дивлячись з якою ніжністю він обіймає бабусю я розумію, що справжня любов є.. і вона ото не пафосна і не голосна, вона тиха і до кінця життя.. і тільки в кінці будеш знати, чи та людина справді тебе любить..